Представлення матеріалів дослідження

Результати дослідження І групи «Історики».

Про  зародження революційної боротьби в селі Глодоси та діяльність глодоських демократів.

   Історія України часто писалася кров’ю, шаблями, кулеметними чергами. Після багатьох борців не залишилося ні імен, ні могил. Тому правдиве висвітлення боротьби глодосян спочатку проти царської, а пізніше проти радянської влади за побудову незалежної української держави є надзвичайно актуальним сьогоденням.

Одним з  будівничих української незалежності є Фотій Минович Мелешко – селянський хлопець із великого і заможного села Глодоси Новоукраїнського району Кіровоградської області.

Це сильна і водночас трагічна постать, яка сповна увібрала в себе всі складності і протиріччя епохи, але зуміла вижити. Можливо доля оберігала Фотія, дала йому можливість вижити попри велику кількість смертельних ситуацій, для того, щоб він доніс до нас правдиве слово про революційні події краю 1905-1907 рр., боротьбу за встановлення української незалежності 1917-1918 років, тривалу повстанську боротьбу проти радянської окупації у 1919-1920-х роках.

 Недорід, який тривав кілька років, невдоволення селян політикою царського уряду, дали поштовх на початку XX століття до революційної боротьби. Спочатку вона носила економічний характер і не містила політичних лозунгів. Так у 1904 році глодоські селяни разом із робітниками на бурякових плантаціях поміщика Ерделі організували перший страйк. Вони вимагали покращення умов праці та підвищення заробітної плати. Активістами страйку були Яків Гладун, Юхим Лисенко, Василь Нестеренко, Йосип Пономаренко, Борис Шварцбург. З цих активістів склався прообраз майбутньої політичної організації – «Аграрна група села Глодоси».

У 1905 році в Глодосах з’являються свої доморощенні революціонери, яких незалежно від їхніх політичних симпатій, узагальнено називали «демократами». В цьому ж році створюється бойова організація під назвою ексів–експропріатори. Це були представники найбільш масової  на той час в Україні селянської політичної партії есерів. Вони утворили свою боївку, яка відрізнялася від інших політичних груп дисципліною, централізованим управлінням,  безстрашністю, була спрямована на збройну боротьбу. Керував боївкою селянин Сидір Добровольський, який був найстаршим за віком і відрізнявся від інших своєю революційною безкомпромісністю. Членами організації були: Ю. Лисенко, Яків Гладун, учитель Михайло Добрицький, Федір Калько, Борис Шварцбург, Йосип Добровольський, Іван Паламаренко, Фотій Мелешко.

Фотій Мелешко, займаючись змалку тяжкою працею, рано відчув соціальну несправедливість, що привело його в юності до лав організаторів антипоміщицьких виступів на селі у 1905-1907 роках, за що потрапив у заслання.

Сімнадцятирічним юнаком, у 1906 році, розпочинає він свою революційну боротьбу у складі есерівської боївки. Багато разів ризикував життям, брав участь у численних «ексах» проти місцевих багатіїв та царських жандармів. Утратив у тій боротьбі рідного брата Карпа. Неодноразово арештовувався.

В озброєнні глодоської боївки велику роль відіграли есери із Єлисаветграда, які мали тісні зв’язки  зі своїми закордонними центрами. В Німеччині та Австрії ця зброя закуплялася і у вигляді звичайного вантажу, коші з салом перевозилися до Єлисаветграду.

Коли у Глодоси прийшло повідомлення про надходження зброї Фотій Мелешко разом із Ю. Лисенком та Сидором Добровольським перевезли її кіньми із Єлисаветграда до села.

Для повного бойового спорядження революціонерам не вистачало тільки бомб. Роздобути ї хніде не могли, тому вирішили  робити самостійно. Першими, хто виготовив бомби, були Фотій Мелешко та Архівон Гладун.  Винахідникам в ту пору було по 17 років.

Незважаючи на переслідування поліції глодоські демократи продовжують свою діяльність. Особливо радикальними як і раніше були есери.  Брати Мелешки виготовляли порох,  організовували рейди по селах, робили збройні напади на будинки поміщиків, забираючи зброю та гроші, обходилися без вбивств.

Ці події підвели умовний підсумок розвитку революційнихподій у 1905-1908 роках. Це був етап більш пропагандистський, більш агітаційний, ніж практично-бойовий. Ті поодинокі жертви з обох боків, про які ми вели мову, були каплею у морі в порівнянні з тими,  що чекали попереду.

В 1907 році Фотій Мелешко був арештований  і  відправлений на заслання у м. Кемь Архангельської губернії, де перебував до 1913 року. На засланні екстерном здобув гімназійнуосвіту.

Після повернення із заслання продовжує активну боротьбу проти царського режиму, стає одним із лідерів самостійницького руху України. Тому невипадково у 1913 році його обирають делегатом Всеукраїнського з’їзду кооператорів, на якому він знайомиться з «батьком» української кооперації МиколоюЛевицьким.

 У 1914 році Фотій Мелешко був призваний у царську армію. Як людина, що мала середню освіту, був направлений у школу прапорщиків. Пройшов усі страхіття війни, брав безпосередню участь у бойових діях, нагороджений Георгіївським хрестом, але нагородою не хизувався, бо вважав царську нагороду як таку, що отримав з рук ворожого режиму.

ІІ група  «Дослідники-аналітики» дослідили зв’язок глодоського демократа Фотія Мелешка з Українськими Січовими Стрільцями.

У 1917 році Фотій Мелешко повертається з війни додому і з головою поринає у революційні події 1917-1921 років, які висувають Мелешка на чільне місце в боротьбі за соціально-економічні та національно-патріотичні права земляків у лавах глодоських козаків.  Своїм авторитетом і заслугами перед самостійницьким рухом за незалежність України переростає масштаби рідного села, стає одним з визнаних лідерів Єлисаветградського повіту.

До речі, саме тоді, козаки першими ухвалили рішення про перейменування Єлисаветграда на Низовий, на шість років раніше відмовившись від імперської назви, ніж це зробила радянська влада.

За даними місцевого краєзнавця Анатолія Ковирьова, 6 грудня 1917 року в Єлисаветграді відбувся повітовий селянський з’їзд, організований глодоськими «демократами». Головував на ньому Фотій Мелешко, а секретарем був Герасим Нестеренко, згодом відомий як повстанський отаман Нестеренко-Орел, останній атаман Холодноярської республіки. Через кілька днів по тому з ініціативи ФотіяМелешка у Глодосах та навколишніх містечках і селах утворюють загони вільних козаків. Спочатку  Мелешко був начальником штабу глодоської сотні, а після загибелі отаманаБондаренка став її командиром. Пізніше загін увійде окремою сотнею у гайдамацький Дорошенківський полк, а потім як окрема п’ята селянська глодоська дивізія у армію  УНР.

З’їзд ухвалив постанову про визнання Центральної Ради законною владою в Україні. Того ж часу стосується й згадка про Фоку Мелешка одного з репресованих набагато пізніше, вже у 1937 році, Миколи Назаревича, він же — Ксенофонт Недайкаша, родич братів Недайкаш: «Українська держава, керована Петлюрою, тільки тому зазнала поразки, що розрізнені сили українських військ не були об’єднані. Якби скрізь були такі організатори та командири, як Мелешко Фока Минович, то був би успіх». І справді, найповчальнішим для нас уроком тих часів мусило б стати те, що вихідці з глодоських «демократів», закляті вороги — самостійник Фока Мелешко і червоний партизан Митрофан Калько, на початку 20-х зрештою спільно боролися за незалежну Українську державу. Митрофан свого часу повірив у комуністичні ідеї, але переконався, що Радянська влада насправді окупаційна і грабує народ не менше за інших загарбників. Тож повернув Митрофан свій загін проти більшовицьких продзагонів, перейшов на бік Махна, а згодом взагалі став на бік незалежників. Але ж скільки братньої крові пролилося! Історія, що писалася вже під диктовку більшовиків, цілком замовчувала ці події, піднявши на щит лише червоне партизанське минуле Калька; на імена таких, як Фока, накладено було табу. Уродженка Глодос, а нині кіровоградка Лариса Гайда розповідає, що в її роду було два петлюрівці — брат матері Віктор Мамзенко та брат діда Іван Королько. Навіть у найближчій родині їхні імена боялися згадувати. Сьогодні нарешті ті, хто боровся за Україну, хоч і повільно, але перестають бути для нас бандитами і зрадниками.

Ранньою весною 1918 року Ф. Мелешко разом зі своїми козаками на території теперішнього Добровеличківського району (с. Юріївка) проводить сміливий соціальний експеримент. Він втілює у життя свою давню мрію про створення селянського кооперативу на козацьких, національних традиціях. Однак до кінця втілити задумане не вдалося. У квітні 1918 року  відбувається державний переворот і до влади приходить гетьман П. Скоропадський. Вільне козацтво ліквідується. Мелешко разом зі своїми однодумцями активно бореться проти гетьманської влади.  Пізніше, на початку 1919 року, господарськими надбаннями Фотія Миновича скористаєтьсяще один глодоський революціонер, який на той час вважав себе більшовиком – Митрофан Калько. Він створює тут комуну, яка у радянські часи була широко розрекламована. Втім вона проіснувала всього кілька місяців і безславно скінчила своє існування.

У часи гетьманської влади Ф. Мелешко  опиняється у вирі політичнихподій. Від арешту його рятує давній знайомийМиколаЛевицький, а сам претендент на український престол німецький принц Василь Вишиваний, з яким Фотій неодноразово зустрічався, бере його під свій захист. У цей період глодоський революціонер тісно співпрацює з Українськими Січовими Стрільцями (УСС), які переховують його від гетьманської Варти.

На початку осені 1918 року українські січові стрільці  покидають Єлисаветград. Мелешко разом із сотником Вербицьким формує Український Січовий Курінь, який на деякий час захоплює владу у Єлисаветградськом уповіті. Стався той переворот 23 листопада 1918 року.

Після цих подій у житті Фотія Мелешка сталася значна подія. Його обирають делегатом Трудового Конгресу України, який проходив з 23 по 28 січня1919 року у Києві. Від партії соціалістів-революціонерів його обирають головою продовольчої комісії Єлисаветградського повіту.Між ти мборотьба за незалежність України набуває особливо жорстоких форм. Фотій на передньому краї боротьби. Він не був пацифістом, твердо був переконаний у тому, що лише у безкомпромісній боротьбі Україна здобуде незалежність.

Разом зі своїми прибічниками весною 1919 року йде на з’єднання з армією УНР під Умань, але під Новоархангельськом дещо несподівано, на певний час, потрапляє до армії Нестора Махна, як своєрідний заручник (у цей час Нестор Махно вів переговори з Симоном Петлюрою про об’єднання). Пізніше вливається в армію УНР. Його загін стає 5-ю селянською Глодоською дивізією, якою він командує. Отримує військове звання майор армії УНР. Учасник першого зимового походу, нагороджений залізним Хрестом. Бере участь у складі українських військ у радянсько-польській війні 1920 року.

Після цих подій повертається у рідні Глодоси, швидко формує зі своїх прибічників повстанський загін і активно бореться проти радянської влади.

На початку 1921 року разом із своїми людьми переходить польський кордон і працює при штабі українських військ Григорія Тютюнника.

У Польщі Мелешко збирав матеріали про репресії проти українців на їхніх тамтешніх етнічних землях, писав про поневолення Холмщини, дії з полонізації і католизації (зокрема, руйнування православних храмів).

Невеликі загони під командуванням Фотія Мелешка з метою ведення підривної роботи та організації повстанського підпілля кілька разів здійснюють рейди по окупованій радянськими  військами території України, доходить до Глодос (за окремими даними це відбувалося до 1928 року). Все це дуже дорого обійшлося родичам Мелешка. Радянська влада не могла його дістати, а тому помстила за те його рідним. Через них органи ГПУ намагалися виманити небезпечного їм ворога на територію України. Спочатку в агенти ГПУ була завербована друга дружина Марфа Короп, а пізніше два її неповнолітні сина від першого шлюбу – Короп Микола та Короп Василь. Коли ж це не допомогло, каральна рука ГПУ почала знищувати всіх тих, хто належав до роду Мелешків.

За  відмову продовжити каїнову співпрацю з органами ГПУ була розстріляна перша дружина Фотія – Мелешко Неоніла Петрівна. Розстріляли й другу дружину Марфу  Короп, її рідного брата Купріяненка Матвія та сестру Фотія Панасову Марію та її чоловіка. На цьому ГПУ не зупинилися і розстріляли рідного брата по матері Гарбуза Олексія, двоюрідних братів Мелешка Миколу та Мелешка Кузьму, рідного дядька Мелешка Конона. Отримали тривалі терміни ув’язнення і не повернулися додому рідний брат по матері  Гарбуз Михайло (10 років ув’язнення), перший чоловік другої дружини Короп Федось (8 років ув’язнення), їхній син Короп Григорій (був ув’язнений  на 8 років).

До кінця нез’ясованою залишається доля матері Фотія Мелешка Гарбуз Олени, якій син мав необережність писати з-за кордону листи і навіть через відомого українського актора М. Садовського допомагати матеріально. Точно встановлено, що у 1933 році вона була ще живою. Швидше за все, зваживши на трагічну долю своїх найближчих родичів вона також була розстріляна.

   Група   «Літературознавці»  визначили напрямки діяльності письменника Фотія Мелешка в емігрантський період.

   На початку 20-х років Фотій Мелешко переїздить до Чехії, у якій прожив більше 20 років. Тут він закінчує Карловий університет у Празі  й  дістає звання доктора філософії. Тривалий час працює вчителем.

Активна і цілеспрямована особистість Мелешка і тут продовжує боротьбу за незалежність України, але цього разу вже як учасник різних емігрантських організацій. Тісно співпрацює з такими видатними діячами українського  національно-визвольного  руху як Євген  Коновалець, літераторами Євгеном Маланюком, Уласом Самчуком, Іваном Багряним. За словами самого Фотія Миновича він розпочав свою літературну діяльність ще в період свого заслання у місті Кемі, продовжив на фронтах першої світової війни. Однак всі ці твори були втрачені.

Перший літературний твір, який дійшов до нас, драма «Понад Дніпром» (1921 року), написано в 1920 році в м. Калуш, яке тоді належало Польші. Значну частину творів автор пише у Чехії. Цьому сприяли його зв’язки з талановитими українськими літераторами  Є.Маланюком, І. Багряним, У. Самчуком. Тут була написана і видана драма «Останній», п’єса «Трьома шляхами». Він є автором епопеї з селянського життя «Три покоління» (1943 року), низки оповідань, фейлетонів, спогадів.

У своїй повісті  «Три покоління» Ф. Мелешко постає перед читачем як поет степу, тонкий його знавець і поціновувач.

Ось епізод із повісті: «Сонце ген-ген підбилося на чистому небі. Блакить небесна, чиста, прозора, ніде ані хмариночки. Степовий вітер знесилився за це сухе Боже літо, і тепер десь лежить собі та відпочиває – ані дихне. Повітря чисте, незрівнянне за своєю прозорістю. А був це осінній вересневий степ.

Лежить безмежний степ, лежить та дихає своїми могутніми грудьми, простягся та й відпочиває. Лінивим був у це літо степ. Розгнівалося на нього небо та й не поливало водою. Кволило волю небо сонцеві, яке й пекло ціле літо широкий степ. І лежить степ безмежний, мов мрія.»

 У розпал Великої війни пише Мелешко свій твір про красу рідного степу, і болить його душа за рідним краєм, бо переймається його долею. Достовірно і вдало описує Ф. Мелешко і значні для глодосян події, зокрема коронацію царя Миколи ІІ та смерть Олександра ІІІ. Цікавими є і спогади автора про освіту в селі Глодоси: «В Болотяному було тоді аж чотири школи – дві церковні та дві, так звані, «казьонні». В одну з таких шкіл і ходив Мася (Максим) – головний герой твору.

«Три покоління» - це дзеркало історії рідного села, тому цей твір варто прочитати всім. Тут можна знайти прізвища багатьох глодосян, довідатися про багато подій, які відбувалися в минулому.

Перша частина епопеї «Три покоління»  побачила світ ще в Празі і була удостоєна літературної премії, друга — у 1959 році у США, куди Мелешко переїздить на початку 50-х років. Третя ж і четверта частини досі залишаються невиданими. Доречі, у бібліотеці Глодоської загальносвітньої школи І-ІІІ ступенів   є виставка книг  «Три покоління», прислані  дружиною Фотія Мелешка у 2000 році.

Значну увагу приділяє автор  історичним мемуарам. Ним були написані історичні дослідження автобіографічного характеру «Участь глодосян у визвольній боротьбі 1905-1920 років», «Українські січові стрільці на Єлисаветградщині». На сьогодні вони існують у рукописному варіанті.

В кінці другої Світової війни (1944 року) Мелешко емігрує до Німеччини, в якій проживає до 1951 року, а потім переїздить до США разом із родиною. Тут він продовжує брати активну участь у громадському та літературному житті української діаспори, пише нові твори. Це оповідання «Семенова криниця» (1957 року), «Чайка Дніпрова» (1952 року), новела «Неписьменний вчитель» (1952 року), історичний нарис «Нестор Махно».

У США письменнику, доктору філософії Українського вільного університету довелося працювати кочегаром і доглядачем будинків, аби родина мала квартиру, а діти могли навчатися. Чи ж пам’ятають його нині в рідному селі? Глодосянин Михайло Мохонько, який належить до середнього покоління, каже, що, незважаючи на суворі заборони, старші люди згадували Фоку Миновича, і його ім’я не було повністю стерте з пам’яті односельців.

Фотій Мелешко, крім письменницького таланту, був ще й творчо обдарованою людиною. Протягом багатьох років, починаючи з 1911 року, він грає на сцені. Спочатку у рідних Глодосах виконує провідні ролі у п’єсах класичного українського театру, а в період еміграції, в більшості випадків, виконує головні ролі у власноруч написаних п’єсах. Зокрема, у 1920 році в п’єсі «Понад Дніпром».

Закінчився життєвий шлях Фотія Миновича Мелешка 6 грудня 1970 року в Нью-Йорку. Живуть у США його сини Аскольд і Борис, дочка Наталія і онуки.

Група «Краєзнавці»   зібрали та  узагальнили краєзнавчий матеріал сучасних дослідників про роль Фотія Мелешка в історії рідного краю.

У 2000 році кіровоградський дослідник Леонід Куценко побував у США, де зустрівся з дружиною Фотія Миновича Марією. Вона передала для Кіровоградського літературно-меморіального музею імені Івана Карпенка-Карого книги, фотографії, деякі документи і рукописи чоловіка. Пані Марія також розповіла про його письменницький шлях.Фока Минович згадував, що писати почав ще в 1914 році. На фронтах Першої світової вів щоденник і написав дві драми. До речі, в 1924—1926 роках, коли Фока Мелешко навчався на філософському факультеті Карлового університету в Празі, у Львові з успіхом ішли вистави за його творами. Про це пише краєзнавець Федір Шепель. Він також виявив архівні документи ДПУ, які свідчать, що Мелешко у 1926 році у Празі був репетитором сина відомого актора, одного з корифеїв українського реалістичного театру Миколи Садовського, — теж Миколи, який не побажав разом із батьком повертатися в Радянську Україну. Гроші за цю послугу Микола Садовський переказував матері Фоки Миновича Олені, яка мешкала в Глодосах. Драми продовжував писати і в таборах інтернованих. У таборовому театрі ставили його п’єсу «Понад Дніпром». Мелешко не тільки писав драматичні твори, а й сам грав на сцені.

17 травня на передодні Міжнародного дня музеїв була відкрита експозиція «Нашого цвіту  по всьому світу», на якій були представлені матеріали Ф.М. Мелешка. Фото експозицій виставки подано у додатках.

27 червня 2012 року  у відділі краєзнавства Кіровоградської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. Чижевського відбулося засідання Краєзнавчих студій: “Оживають сторінки історії”. Запрошений на студії – історик, письменник, краєзнавець, автор книг та досліджень з історії Новоукраїнського району – Анатолій Іванович Ковирьов.

Новоукраїнщина– частина нашої неозорої країни – напрочуд багата на історичні події, має неповторну культурну спадщину, дивовижні краєвиди, гарних людей. За 14 кілометрів на північний захід від Новоукраїнки розташувалось мальовниче і затишне село Новомиколаївка, де мешкають люди самовіддано і щиро захоплені своїм історичним минулим, котрі з таким ентузіазмом і жагою зберігають і пропагують не лише матеріали з історії рідного села, а й з історії всього району. Насамперед, це справжній патріот своєї малої батьківщини – Анатолій Іванович Ковирьов — директор Новомиколаївської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів, учитель історії, письменник, краєзнавець, у творчому доробку якого понад 60 досліджень з історії Новоукраїнського району: «Нарис з історії Новоукраїнського краю в особах та документах», «Квіти для вчителя», «Козацький батько», «Новоукраїнка: правда про голод 1932-1933 років мовою документів епохи та свідчень очевидців», «Визволителі», «З Афганом у серці», «З когорти добротворців», «Верби над ставом», «Війна», «Спортивні зірки Новоукраїнщини».

Декілька книг Анатолій Іванович  написав про  історію села Глодоси та її жителів. Зокрема, «Глодоси роки боротьби» (2008 року),  «Фотій Мелешко – глодоський революціонер, повстанський отаман, письменник» (2008 року), «Василь Недайкаша – глодоський патріот, мислитель, філософ, політичний діяч в еміграції» (2013 року), «Факел через віки» /освіта с. Глодоси/ (2015 року).

У 2012 році  книга Анатолія Ковирьова  «Фотій Мелешко – глодоський революціонер, повстанський отаман, письменник»   була висунута відділом культури і туризму Новоукраїнської районної державної адміністрації на здобуття обласної краєзнавчої премії ім. Володимира Ястребова.